Махнула Ярочка на Барана хвостом.
Хоч кучері баранячі й хороше діло,
Та жить за Бараном
Овечці страшно надоїло:
Чи завжди спала до обіду, ласо їла?!
Пучок сінця, і той – устань, добудь трудом!..
Ні, не в такім заміжжі буть Вівця хотіла.
І ось в дворі і за двором
Із нею Цап уже вертиться...
«Тьфу! Страм один! – весь двір заговорив, –
Та він же їй в батьки годиться:
Старий, общипаний, бувало ледь ходив,
А це, дивись, дзвіночок начепив,
Круг неї скаче, молодиться...
Ще стане й на виду, при всіх,
Нагнеться – їй копитця лиже».
Рогатий з розуму на старість вижив...
Та що той суд і що той сміх! –
Цап зна своє, Цап чепуриться щохвилини.
Знай чеше бороду –три сивих волосини;
Вівця то по двору, то в поле дремене,
А він слідком: «Чекай-но! Поцілуй мене!»
Запирхається, чхає, важко диха...
«От хто, – сміються всі, – біди хлисне!»
І справді, не минуло Цапа лихо.
Овечка раз в город сусідній як майне –
Перестрибнула тин, нічого їй не стало
(Хіба ще так було стрибала!).
А Цап рвонув, та враз – на кіл! – і заревів...
Крутивсь, барахтавсь, мекав, мекав...
Дарма: Вівця була далеко!
Так на колу і одубів.
Тепер Вівці, –як каже, – не життя – малина:
Дістався їй просторий хлів,
Велика скирта цапового сіна...
Чи більш бажать? Щодня бенкети і гостина,
Щодня за нею біга десять баранів.
______________
Йду містом раз. Назустріч пара: він, вона...
І хай над сивизною в нього чортом шляпа,
А видно: ледь плететься... мокра сивизна...
Зацапала Вівця старого Цапа!