У магазині
На вітрині
Стояв чудовий Манекен:
Костюм-за модою пошитий,
Обличчя – воду б з нього пити,
Постава… Аполлон! Спортсмен!
(Уміє ж хтось таке й робити!)
І слави он якої Манекен зажив!
Одне Дівча, що все собі шукало
Мужчину – ідеала,
На Манекен лиш глянуло – і покохало,
Та так, як ще ніхто нікого не любив!
Щовечора було до нього поспішала –
Зупиниться, німу розмову з ним веде
Про екскаватори, про силу автокранів
(Мо’, начиталося сирих романів?)
Вдоволиться – й додому пізно йде.
Раз у під’їзді, ніби ненароком,
Спіткавсь їй Коля, майстер доменних печей,
(Сусід сусідку вже давно накинув оком).
Схопив її та без надуманих речей
Як поцілує – іскри їй з очей!
Обдав огнем, обдав окропом!
Отямилась дивачка і пішла…
Пішла уранці, щоб не гаять часу,
Із Колею до загсу.
Напевне, красеня знайшла?
Та де! Рудий, рудий був ще й кирпатий,
А ноги – колесом, а руки – дві лопати…
А от же гарно зним жила,
Дитинку привела,
Й на манекени їй тепер начхати.
Ти чуєш, романісте, друже-брате?
Діл-ла!..