БАЙКАР ІЗ ВРЕМІВКИ

Осінь
В зеленім шумовнинні день мина
Позаду батьківський поріг…
Ми будем жить не десь там під горою
Є вірші
Ти осяяла душу мою
Гроза
В душі зроста якась хмільна напруга
Другові
Мукою, ласкою
Брати
Оксанка
Петербург (Повернення)
Айра Олдрідж у Шевченка
Кобзар
Остання ніч
Дві картини
Легенда про красу
Гірська легенда
Заспів
Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п’ята
Епілог
«Геба»
Індик та Свиня
Комар та Вовк
Шедевр
Яйце
«Та ін.»
Клуб і Чайна
Новорічний бенкет
Паровоз і Порожняк
Кіт і Киця
Черепаха в небі
Вівця і Цап
Дебати
Комісія
Ведмідь-рибалка
На трасі
Синій Гусак
Шахрай і Покупець
Ведмежа медицина
Перебіжчики
Хитрощі
Суперниці
Запорожець і Чорт
Не голова…
Жаліслива Жаба
Цвіркун
У городі (варіант назви)
Сатирик у міліції
Притча про Графомана Великого

Позаду батьківський поріг,
Де шум кленових рідних віт:
Мене манила даль доріг –
Я йшов у світ, широкий світ.

Мій батько, сповнений надій,
Рукою вдалеч показав:
«Люби цю землю, сину мій,
Люби завжди. Завжди!» сказав.

І я пішов. На ранній шлях
Схилялись квіти у росі.
Я йшов, і в жадібних очах
Земля відбилась у красі.

Бурхливі ріки, моря синь.
Садів кипіння на зорі,
Над світлим сутінком долин
Орлів кружляння угорі.

Яких не бачив я чудес!
Яких не бачив я країв!
Вогнями-сяйвом Дніпрогес
Мене з-за пагорбів зустрів.

Вставали домни, сотні труб
У приазовській стороні,
За Львовом дуб, столітній дуб,
Привітно кланявся мені.

І де б не був я – всюди свій,
І де б не йшов – я чув завжди
«Люби цю землю, сину мій,
Люби і йди, вперед іди».

І люди щиро, як брати,
Мене приймали на путі –
Із ними вік мені іти
В моїм труді, в моїм житті.

То з їхніх рук такі дива
Звелись у рідному краю,
То їхні думи і слова
Хвилюють молодість мою.

Махнула Ярочка на Барана хвостом.
Хоч кучері баранячі й хороше діло,
Та жить за Бараном
Овечці страшно надоїло:
Чи завжди спала до обіду, ласо їла?!
Пучок сінця, і той – устань, добудь трудом!..
Ні, не в такім заміжжі буть Вівця хотіла.
І ось в дворі і за двором
Із нею Цап уже вертиться...
«Тьфу! Страм один! – весь двір заговорив, –
Та він же їй в батьки годиться:
Старий, общипаний, бувало ледь ходив,
А це, дивись, дзвіночок начепив,
Круг неї скаче, молодиться...
Ще стане й на виду, при всіх,
Нагнеться – їй копитця лиже».
Рогатий з розуму на старість вижив...
Та що той суд і що той сміх! –
Цап зна своє, Цап чепуриться щохвилини.
Знай чеше бороду –три сивих волосини;
Вівця то по двору, то в поле дремене,
А він слідком: «Чекай-но! Поцілуй мене!»
Запирхається, чхає, важко диха...
«От хто, – сміються всі, – біди хлисне!»
І справді, не минуло Цапа лихо.
Овечка раз в город сусідній як майне –
Перестрибнула тин, нічого їй не стало
(Хіба ще так було стрибала!).
А Цап рвонув, та враз – на кіл! – і заревів...
Крутивсь, барахтавсь, мекав, мекав...
Дарма: Вівця була далеко!
Так на колу і одубів.
Тепер Вівці, –як каже, – не життя – малина:
Дістався їй просторий хлів,
Велика скирта цапового сіна...
Чи більш бажать? Щодня бенкети і гостина,
Щодня за нею біга десять баранів.
­­­­­­­­­­­­­­­­­______________

Йду містом раз. Назустріч пара: він, вона...
І хай над сивизною в нього чортом шляпа,
А видно: ледь плететься... мокра сивизна...
Зацапала Вівця старого Цапа!