Полтава! –
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна. Полтава, Полтава! –
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна.
Полтава, Полтава... Чи то ж дивина,
Що, їдучи знов по розлуці до неї,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв?!
Хвалив свої парки і світлі алеї,
Замріяну Ворсклу між верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всієї:
Дівчат чорнобривих, справжнісіньких пав!
Полтава, Полтава...
Знайшовся ж один – розсміявся, проява,
Мовляв:
«В Полтави лиш слави, що ті галушки».
Полтавець спинивсь. Подивився лукаво:
«А ви хоч їх їли?» – «А їв же таки». –
«І як?» – «А нічого. Бувають і гірші.
Лиш дива: дають, щоб їх їсти, шпички».
Полтавець підвівся: «І вам невтямки,
Що їли, шановний, ви зовсім щось інше?»
«Полтавські ж, полтавські – стояло в меню!
Здорові, як бриль ваш, – всього тільки й діла...»
«Облиште, – Полтавець відмовив, – облиште
бридню.
По вас мені видно: полтавських не їли...»
«Які ж тоді ваші, які?»
«Полтавські? Полтавські, шановний, такі...
Ну як пояснить, щоб було вам ясніше?..
Невже не казав вам ніхто?
Полтавські...
Як з’їсть чоловік, то відсотків на сто
Одразу стає розумнішим!
У курсі, товаришу?.. О!»