БАЙКАР ІЗ ВРЕМІВКИ

Жила собі дівчинка Галинка. І знаєте що? Дуже любила вона малювати. Тільки має вільну хвилинку, дивись, вже й малює. Малює й співає.
Глянув якось тато, глянула й мама:
– Чом би й Миколці так не навчитись?
Не сподобалось Миколці, що тато й мама похвалили малу сестричку, а не його. Насупився й каже:
– Ото ще! Морквину змалювала. Диво яке! Ти гадаєш, що так гарно малюєш?
– А як? – питає Галинка.
– Ет! – відказує Миколка. – Ось візьми свого малюнка та ходімо до лісу.
А в лісі заліз хлопчик на осику і почепив малюнок на стовбурі.
– А тепер, – каже, – заховаймося отут в ліщині, побачимо, що буде.
Сидять. Аж тут якийсь гамір. Бачать – Зайці. Любенько так собі йдуть рядком, і старий Заєць при них.

Угледіли вони на осиці малюнок, обступили його. Кожен на морквичку поглядає. А ніхто ж не вміє на дерево вилізти.
Тут не втрималась Галинка, відхилила гілку.
– А бач, – нишком мовить до Миколки, – ти ж казав, що малюнок в мене поганий.
А Зайці як почули, що хтось шарудить, як метнулися, тільки смуга лягла! Аж лісом зашуміло!
– То, – каже Миколка, – дурненькі Зайці, через те й підманулись. Вони ж нічого не тямлять. От Вовка не підманиш.
– А я хіба підманюю? Я ж собі малюю, і все.
Та й повернулися братик із сестричкою додому.
Малює собі Галинка знову. Намалювала Ягнятко.
Ухопив Миколка малюнок.
– Ходімо, – каже, – до лісу.
Почепив того малюнка на деревині та в кущі – жде, що буде. Чимало минуло часу. Чимало й усякої звірини пробігло – і Зайців, і Борсуків, і Лисиць, і Диких Кабанів, – і всі минають малюнок. Безліч птахів перелетіло. І вони теж – мов нічого не бачать. Тішиться Миколка та все частіше поглядає на Галинку: «А бач, а бач!» Аж враз замовк: десь у гущавині почувся вовчий голос, і на галявину вийшов Вовк з Вовченятами. Вовченята заглядають старому Вовкові в вічі, – їсти хочуть.

І тут глянув Вовк угору і завмер. А коли здобувся на голос, каже:
– Є в нас, дітки, сніданок.
Хотів він до Ягняти заговорити солоденько, але голос мав товстий, грубий...
А Вовченята тим часом стрибають на дерево. Одне скочить високо, а друге ще вище. Ось найстарше, найспритніше й найпрудкіше так високо скочило, що й до малюнка лапкою дістало. А папір тільки – др-р-р!.. Усі Вовченята як злякаються – та навсібіч! Тільки в кущах зашуміло...
– Ага, – каже Галинка, – і Вовки подумали, що моє Ягнятко справжнє?!
Та Миколка своєї:
– Ті Вовки такі ж розумні, як і Зайці, я тепер бачу. От Ведмідь не поквапився б на твої малюнки.
Повернулися вони додому. Малює Галинка вулика. І хоч на пасіці укусили її дві бджілки, і дуже боліло, проте вулик таки вийшов як справжній. Миколка не хотів і глянути, одно втішався: «А що, а що! Домалювалася – бджоли й саму розмалювали, аж дивитися смішно!»
Гукнув це Миколка та за свого м'яча, та на вигін, де на нього чекали вже хлоп'ята.
Але коли носик у Галинки зовсім стух, нагадала вона братикові про свій новий малюнок. Він узяв його неохоче і поплентався за сестричкою до лісу. Там знову почепив на дерево і, нудьгуючи, став чекати в ліщині поруч з Галинкою. Цього разу їм довго не довелося ждати. За якусь хвилину почули, як хтось сопів і ламав дорогою кущі. Хто ж би це міг бути, як не Мишко! Ось він і сам – ледве чалапає та щось бурмоче сам до себе – певно, меду шукає.

Потупцяв, потупцяв, сів спочити, а далі задрімав, та враз і прокинувсь. Озирнувся сюди, озирнувся туди, бачить – на дереві, просто перед ним, висить вулик! Мовби й не спав Мишко, схопився. Ось вже й на дерево береться. Але пазури ковзають по стовбурі, високо до вулика. Сів і мало не плаче.
А саме з дерева на дерево, з гілочки на гілочку стрибала Вивірка. Побачила весела Білочка Мишка, глянула й на вулика та як засміється... Наче дзвоники на весь ліс задзвеніли.
– На, – каже до Мишка, – твого вулика! – Та й скинула малюнок додолу.
Причалапав Мишко, подивився, а тоді спересердя геть подер папір на дрібненькі шматочки.
А сам побіг чимдуж і заховався з сорому в гущавині лісу.

Прийшли діти додому. Миколка побіг собі у футбол грати, а дівча сидить малює. Малює й співає.
От намалювала Галинка Півника, і знов ідуть вони з братиком до лісу. Почепили так само малюнок, а самі сховалися в ліщині.
І тут, мов блискавка, вилетіла на галявину руда Лисиця. Шугнула в один бік, метнулася в другий і вгледіла Півника. Сіла ще й хвостика підгорнула під себе – любенько так до нього промовляє, зеренця золотого поклювати кличе.

Говорила, говорила там Лисичка, а Півник і оком не зморгне. Мовчить.
Де не взялася Білочка, засміялася дзвінко та й скинула Лисичці малюнок на землю. Глянула Лисичка, соромно їй стало, що так ошукалась. Тільки смуга за нею лягла... А Білочка сміється. І Галинка сміється. Тільки Миколка мовчить.
Довго не чіпав він після того сестричку. Ганяв собі з хлоп'ятами на вигоні м'яча, доки аж три двійки не вхопив у школі. Сварили його і тато, й мама. А він стояв червоний, а тоді:
– Що ж я, – каже, – й собі малюватиму, як Галинка? Я собі м'язи нарощую, бо космонавтом хочу стати!
– А ти гадаєш, – розгнівився тато, – що ти, отакий мудрий, у космос можеш полетіти? М'язи м'язами, а за вченого трьох невчених дають, і тих не беруть.
І от заборонив тато Миколці цілий тиждень у футбол грати і телевізор дивитись також заборонив.
Одного разу, – довгенько вже після того, – прибіг Миколка зі школи, сяк-так пообідав і:
– А де мій м'яч? Я його клав отут, під столом!.. А мама йому з кухні:
– Чи мені ще й про твого м'яча думати? Пошукай-но сам.
Тоді він до Галинки:
– А ти не бачила мого м'яча? І вже гукає радо:
– Є, є, знайшов! І чого це він аж на шафі? Та мерщій на стілець:
– Ось я його дістану!
Тільки стілець схитнувся, а Миколка зі стільцем додолу, ще й гулю набив. Плакати соромно, перетерпів якусь хвилю і вже так лагідненько до сестрички:
– Потримай мені стільця, нехай я його дістану... Потримала Галинка, а він виліз та хап м'яча...
Аж той м'яч – мальований! А сестричка сміється:
– А що, будеш кепкувати?
Дістала Миколчиного м'яча із своєї схованки і віддала.
Відтоді Миколка й не кепкує з сестрички.