БАЙКАР ІЗ ВРЕМІВКИ
МОЛОДИЙ БАЙКАР
Передмова Остапа Вишні до першої збірки Анатолія Косматенка "Байки" (1953)
Письменники побували в Ровні, у Львові, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, у Чернівцях.
Заїздили письменники в райони, знайомилися з життям трудящого люду: робітників, колгоспників, інтелігенції.
Виступали, знайомили трудящих з розвитком радянської літератури, читали свої твори і т. д. і т. ін.
Наші доповідачі, знайомлячи аудиторію з письменниками, що були в складі бригади, говорили приблизно так (за точність доповідей я не ручусь, а зовсім навпаки!):
– Перед вами виступлять:
Дуже відомий і дуже популярний письменник...
Відомий і популярний...
Популярний і відомий...
Письменник, що понаписував і ще й понаписує...
І т. д.
І вже аж наприкінці говорилося:
– І молодий, дуже ще молодий (це голосно!), талановитий (це трішки тихше!) байкар Анатолій Косматенко! Ще він і не член Спілки радянських письменників, та вже на те закандзюбилося, ще вроді він і не письменник, а проте байкар. Взагалі, мовляв, послухайте, а там видно буде...
Анатолій Косматенко виходив на трибуну.
В залі тихішало.
Всі, видать, цікавилися:
– Що ж воно за такий за дуже молодий?
Ну, дівчатка, ті по своїй лінії: дивляться, таки справді молодий, і не лисий, а чубатий, і знову ж таки блондин, і на зріст поставний, одне слово, – прикидали самі собі дівчатка, – безперечно, талановитий.
Старіші й солідніші глядачі думали:
«Дивись, молодий, і не член, а байкар, і талановитий байкар! По-о-ослухаємо!»
І всі уважно слухали.
Анатолій Косматенко читав «Кіт і Киця». Коли він доходив до того місця, де
...молоденька Киця
Як глянула – і закохалася умить, –
дівчатка схилялися голівками одна до одної і якось таємниче посміхалися.
А як доходило до того:
Та згодом Кіт не став держатись хати,
Поїсть, поп’є, накрутить вус і йде гуляти, –
очі у декотрих дівчат сумнішали, у деяких сердитішали, і дехто з них стискав кулачки.
Не на Анатолія Косматенка, а на Кота.
Батьки й матері уважно слухали і думали, мабуть: а чи не накручує вуса часом їхній зятьок, що оце привела його до їхньої хати укохана донечка Людочка? Ох, треба придивитися! Щось він дуже вже тещу почав поважати!
Киця з Котом розлучилися. Кіт дітей покинув.
Анатолій Косматенко кінчав байку з притиском:
«Чого ж, – питаю, – не вжилися?»
І завели:
«Харак-те-рами, бачте, не зійшлися!»
Було коли!
Він ішов з трибуни, а в залі лунали рясні оплески.
Потім Анатолій Косматенко читав «В’юна», підлизу й підлабузника, що проліз на посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В’юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:
Таких В’юнів, таку слизьку породу
Одразу слід виводити на чисту воду, –
дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байкареві знову гучні оплески.
Читав Анатолій Косматенко «Лисичку й Вовка», як побралися Лисичка з Вовком та поїхали автомашиною у весільну подорож, як зіпсувався в дорозі мотор і довелося Вовкові самому тягти машину. Вовк тягнув, тягнув, доки
Зітхнув,
Упав і витяг ноги.
А Лисичка тим часом, в машині сидівши,
М’ясця поїла, в дзеркальце гляділа
(Не постаріла?),
А там схилилася – й рожеві бачить сни.
Жінки й дівчатка, слухаючи байку, хмурнішали: «Що ж це, мовляв, байкар, такий молодий і такий симпатичний, і проти нас? Що ж ми всі – Лисички?»
Анатолій Косматенко – байкар справедливий. Він знає, що не всі жінки Лисички.
Хай не кивають тут вовки:
Мовляв, такі вони, лисиці!
Бо як уважно придивиться,
Буває, тягне Вовк, буває й навпаки.
Під ці слова жінки, бачимо, штовхають своїх чоловіків і кивають головами: «Ага!»
І такими вже оплесками нагороджують байкаря, що аж-аж-аж!
Читав іще Анатолій Косматенко... Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.
Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член, а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію.
А ми, старики, раділи!
Не вірите?
Щоб я з оцього місця не встав – раділи!
* * *
Зібрав Анатолій Косматенко двадцять сім своїх байок, а видало їх видавництво «Молодь» з чудесними малюнками Віктора Григор’єва.
Я ніякий не спеціаліст розглядати роботи художників, зокрема малюнки Віктора Григор’єва, але коли я дивлюсь на його малюнки, чи то ілюстрації, чи то розв’язання окремих тем, приміром, у «Перці», я не можу відірвати очей, – вони дуже смішні, і мені весело... Ну, подивіться хоча б ілюстрацію до байки «В’юн», як на дні в ставку лежить догори ногами непритомна черепаха і її карасі водою одливають.
Ну, як тут не засміятися і не порадуватися за художника?!
Так от, видало, значить, байки Анатолія Косматенка видавництво «Молодь». I добре зробило, що видало.
Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою.
Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкращий брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло.
Я не маю наміру розбирати кожну байку окремо, – хай самі читачі і розбирають.
Я прочитав байки з приємністю і ще не раз читатиму.
Анатолій Косматенко, може, ще й не Крилов, але його прізвище теж на «ки» починається!
Так держать, Толю! А то й ще кріпше! На «кріпше» дані єсть!
P. S. Я ще ж формально не розібрав жодної байки. Ну, гаразд: розберемо. Візьмімо байку «Ліки». В цій байці рим – десять. Строф – дві. Знаків оклику – три. Знаків запитання – один. Літер «зи» – дві, літер – «ки»... Ану його! Рахуйте самі...
ОСТАП ВИШНЯ
ПОЕТ АНАТОЛІЙ КОСМАТЕНКО — НАШ ЗЕМЛЯК
Стаття Миколи Мазченка у газеті «Ленинский Путь» (Велика Новосілка), №133, 5 листопада 1960
Рік тому поет-байкар Анатолій Косматенко видав нову книгу віршів «Слово. Вірші та байки». В короткій редакційній передмові до цієї книги сказано, що нова книга Анатолія Косматенка «Слово» складається з двох розділів — «Вірші» та «Байки». До першого входять твори про Батьківщину, дружбу народів, про боротьбу українського та російського народів проти загарбників у минулі часи. Тут також уміщено цикл віршів про Т. Г. Шевченка, три легенди та твори про кохання. До другого розділу книги включено байки та сатиричні вірші.
Проте нам хотілося б трохи ширше сказати про цю книгу і самого автора.
Косматенко Анатолій Денисович народився у 1921 році в селі Врем’ївці, в родині селянина. Батьки поета працюють у колгоспі «Україна».
По закінченні Нескученської семирічної школи Анатолій Косматенко вступає до Великоновосілківської середньої школи №1 і закінчує її в 1939 році.
Авторові цієї статті довелося навчати майбутнього поета в 10 класі. Пригадуються риси його характеру: жадоба до знання, допитливість. захоплення літературою і живописом, швидка зміна настрою: мрійливість з відтінком загадкового смутку раптово перетворювалась на відчайдушну веселість і дотепну жартівливість.
Вже тоді в шкільному літературному гуртку Анатолій Косматенко, захоплюючись поезією, особливо Пушкіна, Шевченка і Л. Українки, Байрона і Гейне, Тичини, Сосюри і Рильського, писав вірші, які пророкували йому стати поетом. Але для цього, насамперед, потрібні були глибокі знання, певний життєвий досвід і вміння настирливо працювати над собою. Все це далося Анатолію Денисовичу пізніше.
З 1939 по 1947 рік А. Косматенко перебуває у рядах Радянської Армії. Після демобілізації рік працює вчителем літератури в Нескученській середній школі, а в 1948 році вступив до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка на філологічний факультет, який закінчив у 1953 році.
І де б він не перебував, які б умови не складалися для нього, проте кожна вільна година відводилась ним в першу чергу поетичній творчості. Безсонні ночі, напружені кропіткою роботою дні дали свої результати. У 1947 році в газеті «Радянська Донеччина» друкуються перші його вірші. З того часу А. Косматенко подружився з поезією назавжди. І талант неухильно зростав.
На сьогодні А. Косматенко – автор чотирьох книг – байок і ліричних поезій. В 1953 році у видавництві ЦК ВЛКСМ «Молодь» вийшла його перша книжка «Байки», в 1956 році – друга й третя «Кручені паничі» та «Нові байки» і в 1959 році – книга «Слово».
Останній збірці віршів А. Косматенко дає назву «Слово» не випадково. Слово, полум’яне, поетичне, сповнене гострої Сатири чи дотепного гумору, поет розуміє, як разючу зброю:
Мукою, ласкою, гнівом налите,
Шаною й славою свято повите,
З нами крокує і ворога б’є
Слово твоє.
(Цикл «Світова зоря»).
В рецензії на цю книгу критик Мих. Ратушний відзначав; «З приємністю й трохи з подивом дізнаємося, що А. Косматенко не тільки поет-сатирик, але й тонкий лірик, який глибоко відчуває красу природи, вміє по-своєму свіжо й оригінально сказати про найтонші порухи людської душі.
Письменника хвилюють важливі питання сучасності, він торкається минулого української землі, разом з усіма радіє за наші досягнення, виступає поборником миру й дружби між народами, твердо й безповоротно визначаючи своє місце в житті...».
(Журнал «Україна» № 17 за 1960 р.).
Ми щиро погоджуємося з критиком. І лише хочемо додати, що ліричний герой поета нерозривно пов'язаний з оточенням, з бурхливим життям:
Так би й вік хотілось по дорогах
Молодим, захмеленим ходить,
В радощах, в напрузі, у тривогах,
Дихати, трудитися, любить.
(«Осінь»).
Його герой виріс і зміцнів у колективі, серед друзів і старших, з якими ділив і щастя, і горе:
У нас же друзів по світу чимало,
З одними вчились, інші вчили нас,
З одними вкупі мріяли бувало,
А з іншими – страждали в грізний час.
Цикл віршів, присвячених Т. Г. Шевченку, вміщений у збірці під загальним заголовком «Світова зоря». Ці вірші написані в різні часи. Але всі вони поетично зрілі, однаково хвилюють своєю правдивістю і образністю. На наш погляд, найкращими з цього циклу є вірші «Оксанка» і «Айра Олдрідж у Шевченка».
Нахил до легенд і балад у А. Косматенка був помітний ще в роки юності, коли він в шкільному літературному гуртку робив перші поетичні спроби. І не випадково, що поет звертається до цього жанру тепер, будучи уже зрілим поетом.
В трьох легендах – «Дві картини», «Легенда про красу», «Гірська легенда», що ввійшли в збірку «Слово», – героями виступають реальні люди: два талановитих художники, які
Пройшли війни тяжкі дороги
І в рідний край в день Перемоги
Вернулись радісно назад.
(«Дві картини»)
сміливі партизани Іванко і Мирослава з Верховини, які борються проти німецького фашизму («Гірська легенда»). Правда, в «Легенді про красу» дівчина-геолог і хлопець-геолог самі безпосередньо не являються героями легенди. Вони лише слухають стародавню східну казку, яку розповідає їм провідник старий туркмен. Але це ні в якій мірі не знижує цікавості і напруження сюжету цієї легенди.
Цикл поезій «Степові шляхи» складається із заспіву, п'яти пісень і епілога. В цьому циклі поет зображає героїчну боротьбу українського народу з татаро-турецькими загарбниками й польською шляхтою при допомозі братнього російського народу:
І брат спішив на поклик брата:
Землі російської сини
Тобі, мій краю, помагати
Ішли шляхами трудними війни.
(«Степові шляхи», епілог)
Серед усього надрукованого з творчості А. Косматенка основне місце займають байки.
Його байки викривають користолюбців і хапуг, безгосподарність і бюрократизм, зазнайство і низькопоклонство перед іноземщиною, ледарів і себелюбців, – одним словом, все те, що заважає нам успішно будувати комунізм, всіх тих, хто не бажає іти в ногу з нашим сьогоднішнім життям, чіпляється за пережитки минулого.
Байка як поетичний жанр вимагає від поета лаконізму, дотепного й оригінального сюжету, вдалих алегоричних образів. Вона не любить нудного повчання. Читач повинен сам зробити певний висновок. Саме це і є характерним для байок А. Косматенка.
Кращими, на нашу думку, можна назвати такі байки, що ввійшли в книгу «Слово»: «Геба» – про низькопоклонство перед усім заморським, іноземним; «Синій Гусак» – про людців, які «щоб відвести удар від себе зразу – під критику підводять базу»; «Вівця і Цап» – про нерівний, але корисно вигідний шлюб, «На трасі»—про лихачество шоферів, «Комар та Вовк», «Клуб і чайна», «Та ін.»
Цікаві байки «Запорожець і Чорт», «Не голова», які байкар написав за народними мотивами.
Книга видана дбайливо, охайно, художньо оформлена красиво.
Нас лише дивує, що збірка віршів «Слово» видана занадто обмеженим тиражем. Прикрим є і той факт, що в бібліотеках нашого району майже нічого не знайти з творів А. Косматенка. Побажаємо ж нашому землякові поету Анатолію Косматенку (він живе й працює в Києві) нових творчих успіхів.
СЛОВО ПРО НАШОГО БАЙКАРЯ
Вступне слово Петра Сліпчука до збірки Анатолія Косматенка "Сатира, гумор, лірика" (1981)
1947 рік. Повернувшись із армії, недавній воїн береться за перо. У газетах, журналах не відомий ще молодий автор друкує перші байки. І вони привертають увагу не тільки шанувальників цього жанру, а й письменників старшого покоління, зокрема сатирично-гумористичного цеху. Було у них, у його байках, щось, так би мовити, своє власне, свіже. І оте «щось» засвідчувало: народжується байкар, цікавий, з оригінальним словом.
1953 рік. До читачів потрапила невеличка, але досить-таки вагома, з простою і в той же час промовистою назвою книжечка: «Байки». Автор – учорашній студент Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Анатолій Косматенко. Вона, та перша книжечка, утверджує його в нашій літературі як цікавого, талановитого байкаря сучасності.
Самобутній талант Косматенка-байкотворця проявився якось відразу, з перших кроків і заявив про себе дзвінкоголосо, своїм живим, народним словом, милозвучністю поетичної мови, свіжою образністю, точною алегоричністю. А ще й добрим розумінням природи жанру, його класичних традицій і законів. І глибоким знанням алегорії.
Адже без алегорії – справжньої байки нема, є її тінь. Можна заселити твір колекцією звірів, речей, та, якщо вони не творять узагальненого образу людини або коли ти знехтував їхньою (звірів) природою, змусив їх робити те, чого вони не повинні робити навіть як алегоричні персонажі, приписав їм невластиві вчинки, поводження тощо, це далеко ще не байка. Є сякий-такий звіринець, музей речей – профанація байки. У Косматенка нічого цього не стрінеш – перед ним завжди були зразки класичної нашої байки – І. Крилова, Л. Глібова, Є. Гребінки. До речі, Л. Глібова він любив невимовно, як то кажуть, обожнював, – за високу поетичність, ліричність його чудових байок, його образність. І завжди вчився у нього байкарської майстерності. Вчився, але не прагнув копіювати. Не був рабом споконвічних канонів, що йдуть ще від славнозвісного Езопа і нашого Г. Сковороди, ніколи не вдавався до сліпого наслідування. Навпаки, А. Косматенко настійно шукав нових, власних шляхів, дбав про оновлення, осучаснення стародавнього й шанованого в народі жанру, його алегорій, образів. Турбувався, щоб у байці відчувався дух, биття пульсу сьогодення, щоб її образи були сучасні, як і весь колорит, увесь поетичний лад, усі, так би мовити, поетичні атрибути. Це підтверджує його творчість. Він ніби народився для байки і був їй відданий до останку. Пригадуються перші зустрічі з молодим Анатолієм Косматенком – ті часи, коли він ще не встиг як слід, як ото мовиться, оперитися. Вразили його любов до байки, те, як він запально, натхненно захищав цей жанр. «Треба серйозно, на повний голос говорити про байку – сучасну, нову. Вона цього варта, має таке ж право на життя, як і всі інші жанри – частенько, бувало, говорив Анатолій. – От тільки нам, байкарям, треба дбати, щоб байка була справжньою байкою, справжньою літературою, а не забавкою, де замість людей лицедіють звірі. Безликі, ходульні. Щоб завжди байка поезією була, високою...»
Косматенко пильно дбав про це. І досяг він у цьому немало. Докази – його талановиті байки, полишені нам у спадщину. А що Косматенко байкарем був талановитим, цікавим, засвідчує такий високий авторитет у нашій гумористиці, як видатний митець веселого слова, безсмертний у літературі Остап Вишня. Добре серце, світлий розум його відразу ж помітили неабиякі здібності молодого байкаря. Того ж таки 1953 року він сказав про молодого автора:
«Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою. Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкращий брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло».
Справді-бо, і читачі, і слухачі любили Косматенкові байки. Любили у них оте просте, від народного кореня слово, співучу мову, оту виразність змісту, хоч і висловлену в алегоріях, але ж добрими поетичними засобами, бо ж байка наша має щось від народної казки, від народної творчості взагалі.
Потрібні факти? Знову ж таки звернуся до Остапа Вишні, мудрого й тонкого шанувальника нашого гумору, сатири. Не раз великому гумористові траплялося виступати перед слухачами вкупі з молодим Косматенком. І от читаємо:
«...Потім Анатолій Косматенко читав «В’юна», підлизу й підлабузника, що проліз па посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В’юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:
Таких в’юнів, таку слизьку породу
Одразу слід виводити на чисту воду, – дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байкареві знову гучні оплески.
...Читав іще Анатолій Косматенко... Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.
Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член (Спілки письменників. – П. С.), а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію». Чуєте – повоював аудиторію... Отже, полонив людей своїм словом. Як просто і як багато сказано! Ні, він, Косматенко, артистом у читанні не був, він читав просто, невиразно вимовляючи букву «р». І мораль у байці «В’юн» дещо, може, пересічна (молодість, брак досвіду). Але сюжет, ідея твору, його художня канва, добра мова – ось що полонило слухачів і читачів. Звідки це йде? Звідки береться? Мабуть, від матері-батька, отих вічних трударів сільських з села Времівки на Донеччині, які народили й виростили байкаря нашого, прищепили йому велику любов до слова. Від того оточення, в якому зростав і сил набирався майбутній поет – село, сільська школа, армія (1939-1947 р. р.), фронтове життя, університет, праця в газетах і журналах. І постійне спілкування з людьми... Мабуть. А ще – уміння бачити, пізнавати життя, любов до материнської мови – любов глибока, любов до історії свого краю, до людей, які життя нове будують. У цьому суть і зміст творчості Анатолія Косматенка. У його новому підході до байки, до її архітектоніки, художніх образів, алегоричності. Анатолій Косматенко виявив неабиякі новаторські здібності у сучасній байці. Умів у звичайному, буденному віднайти важливе, багатьма й непомічене, підвести його до важливого звучання, витворити цікаві образи, наповнити великою думкою. Він чи не перший у нас, в українській літературі, почав уводити в байку історичні сюжети, історичні постаті, розглядаючи їх із позицій дня сьогоднішнього. Згадаймо бодай такі чудові речі, як «Аль-Газал», «Сакви, Сопілка і Капшук». Та хіба тільки ці! У них минуле поєднується із сучасністю («Ех, перейняти б досвід деяким туристам!» – дуже дотепна мораль з «Аль-Газала», спрямована проти деяких запопадливих сучасних низькопоклонників перед усім іноземним). Тож читаєш ці твори не як данину минувшині, а як актуальну, злободенну сатиру, якою автор, уміло користуючись історичними паралелями, воює проти сучасного зла, і це надає творам особливого значення, великого художнього осмислення.
Байки А. Косматенка здебільшого по-справжньому поетичні – мовою своєю, образністю, ритмікою – усім своїм ладом. Іноді у них засвічуються ліричні барви, сповнюючи байку теплотою, навіть ніжністю (як це буває часто у Л. Глібова). За такі зразки можуть правити хоч би «Полтавські галушки», «Кібець і Чайка» (та й ще чимало інших). Перша взагалі написана не канонічним, традиційним класичним розміром – не ямбом, як це здавен усталилося, а амфібрахієм, такою невластивою для байки трискладовою стопою.
Розмір цей надав їй якоїсь особливої, я сказав би, ніжності, музикальності, поетичного вираження. Навіть, якщо хочете, – пісенності. Бо ж як легко, невимушено читаєш ось такі рядки:
Полтава!
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава!
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна.
Яка глибочінь думки поетичної! У рядках оцих – і пісенна музичність, і задушевна лірична теплота, і така невимушена простота, виразність мови, і повага до історії народу свого... А це ж байка! Заспів до твору сатиричного (ну, хай гумористичного). Таких зразків у А. Косматенка – поєднання лірики із сатирою, гумором – багато.
Або ще приклад такого ліричного настрою, заспіву – байка «Кібець і Чайка»:
Гроза з-над овиду, як привид, уставала.
На синьооксамитнім тлі
Ізнагла стрімко Чайка виринала
І сум несла на сизому крилі.
Був зблиск. Був грім. Був смерк.
І хмар навала. І пахло зливою...
Далеко від землі,
Немов шукаючи якоїсь кари,
О тій порі
В несвітській одчайдушній грі
Розкриливсь Кібець очекарий...
І в хмари линув.
Вчитайтесь у ці рядки, в ритміку вірша. Яка виразна картина передгроззя!.. І тут уже інша інтонація, інші барви, мотиви. Та ліричність малюнка захоплює своєю чудовою образністю, мистецькою палітрою, відчуттям стану природи. У байці, в алегоричному образі Чайки, відомому з народних дум і пісень, виразно і чудово (акварельно!) змальовано – з великою теплотою – матір-страдницю, яка заради дітей іде на найтяжчі пожертви. У лиху годину – в грозу – Чайка-мати
Десь на чужім незнанім полі,
Прикривши зраненим крилом,
Закляклі, охололі,
Чужі обігрівала пташенята...
Бо – мати,
Бо що їй хизування в бурелом!
Побачити у звичайному велике, уміння піднести його до художніх висот, надати громадянського звучання – характерне для Косматенка-байкаря, його творчості. Ось хоч би байка «Хата». Сюжет, на перший погляд, нескладний. Два брати-художники змалювали батьківську хату (образ багатозначний). Один намалював просто, без прикрас, так, як усе є, – життєво, а другий – витіювато, з уявними красотами: – «...легкість – блиск! Гармонія тонів, контрастів риск!» А «глядачі, на другу глянувши, до першої вертають, подовгу там стоять...» У чім річ? Загадку розгадала рідна мати малярів – просто, безхитрісно, по-материнському мудро:
Старенька на синівські хати
Дивилась довго. Мовчки. А затим,
На другу показавши пальцем вузлуватим,
Озвалась глузувато:
«Нема любові тут і доброти».
Без любові і доброти, цих найвищих категорій почуттів, не існує на світі правди, краси, добра. Патріотизму. Ось так, здавалось би у малому, незначному факті, байкар побачив велике, і тема набула високого соціального, патріотичного звучання. Сказати б, філософського трактування людської гідності. Досягає цього автор кількома точними поетичними штрихами, без зайвого моралізування. З допомогою простих, але таких вагомих образів, алегорій. У даному разі – це слова матері, які сповнює ота глибина думки, оте таке просте і людське: «Нема любові тут і доброти».
Саме у цьому, в отій простій і водночас високій, афористичній алегоричності, поетичній художності, у глибині, як степова криниця, думки краса і сила байкарської майстерності Анатолія Косматенка, хорошого байкаря, який, на превеликий жаль, дуже рано пішов із життя – пішов у розповні творчих сил, художнього таланту. Він міг ще багато зробити для нашої літератури, і не тільки для байки, бо знаємо його іще як поета-лірика, непосереднього майстра гумористичної казки, веселої, дотепної, з такою хорошою співучою народною мовою, як його, на жаль, незавершена, високопоетична, така усміхнена, весела «Повість про славного-преславного Стрибунця Горобця».
Тож хай ця книжка, компонована ще самим автором, але незакінчена, буде доброю згадкою про нашого чудового байкаря, людину – Анатолія Косматенка, пам’яттю про його творче горіння.
ПЕТРО СЛІПЧУК
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
(для скульпторів)
Стаття у газеті «Путь к коммунизму» (Велика Новосілка), 3 жовтня 1991
Я певен, що так буде!... Інакше я ще добре подумав би над тим, чи варто писати цей нарис.
Так от, Анатолій Косматенко був зросту середнього, якщо не трішечки вищій. Темний шатен, хоч людина світлої душі, про що свідчили його великі сірі очі. Вираз обличчя ледь-ледь насмішкуватий, і коли він розмовляв з вами, то здавалося, скаже зараз: а я знаю про вас щось таке, чого б ви дуже не хотіли, щоб я знав…
Якої ваги був Косматенко? Якби він був боксером, то йшов би по категорії напівлегкої… Стрункий, худорлявий. Тому на горлянці виразно проступало адамове яблуко, котре ходило ритмічно то вгору, то вниз, коли напі байкар припадав було до гальби з пивом. (Як відомо ж, орли води не п’ють…).
Голос мав баритонального забарвлення. Приємно картавив. Тож, коли говорив комусь: «Ти дурень!» – це дуже пом’якшувало семантику його натяку…
Правда, я й сам, не знаю, як це можна передати в скульптурі...
Ніс у нашого сатирика був не римський і на грецький не схожий теж. Ніс у нього, я б сказав, був типово український. Симпатичний ніс. Нічого подібного ніс Анатолія Косматенка не мав з тим носом, що його приробив художник-карикатурист, талановитий А. Арутюнянц, у дружньому шаржі до книги байок «У лісі й поза лісом», що вийшла в бібліотеці «Перця» 1972 року. Там художник явно передав куті меду, і ніс Анатолія Косматенка вийшов такий, як у тій приказці, – що тільки в празники носити.
Я так докладно зупинився на цьому для того щоб скульптори не піддалися на «провокацію» карикатуриста і не спотворили бува, обпаз свого талановитого і милого... на превеликий жаль, уже покійного земляка.
Сергій ВОСКРЕКАСЕНКО
СЛОВО ПРО БАЙКАРЯ
Стаття у газеті «Путь к коммунизму» (Велика Новосілка), 3 жовтня 1991
Переліковувати імена намарно, їх цілі легіони, відомих і менш відомих. Дісталося і байкарям у двадцятому, віці, хоча і в давнину вони зазнали тортур. Згадаймо хоч Езопа, якого жреці за байку «Хмиз» скинули із скелі в море!
Серед загону сучасних байкарів виділяється загальновідомий, талановитий поет і байкар Анатолій Денисович Косматенко.
Знайомий я з ним з часів навчання в Київському університеті.
Ще під час навчання він закохався у жанр байки і створив за життя біля двохсот байок, віршовану повість про Горобця, ліричні вірші та легенди, виступав як літературний критик, був доброзичливим і чулим редактором, брав участь у численних літературних зустрічах з читачами.
Був людиною скромною, дуже товариською, довірливою, душевною. Радів успіхам друзів по перу, допомагав видати байки, якщо не окремою книжкою, то хоч колективною, аби читач мав змогу познайомитись з творчістю молодого поета-байкаря. Його шанували колеги по перу саме за порядність, якої так не вистачає багатьом наділеним тимчасовою владою видавцям. Ні нагород, ні премій за свою талановиту творчість він не мав, але його слово вагоміше титулованих, премійованих, відзначених, обласканих пересічних писак. Тиражі його, книг були вкрай невеликими, за винятком останніх двох, які вийшли по двадцять вісім тисяч примірників.
Окремі байки та цикли байок перекладено на англійську, польську, болгарську, російську, білоруську, чуваську мови.
Року п’ятдесят п’ятого я приніс рукопис байок видавництву «Радянський письменник». Їх уважно перечитав Анатолій Денисович і дружньо порадив:
– На окрему книжку байок не тягне. Вийде невелика брошурка. Я раджу об’єднати гуморески Кості Басенка, байки Іллі Долі і твої байки під одним корінцем, назвати «Пером під корінь» і видати солідну книгу у твердій обкладинці.
Я погодився і книга мала позитивний відгук у пресі.
Якось на зустрічі з читачами я сказав Анатолію:
– Давай об’єднаємо зусилля. Я даю тобі найактуальніші теми, а ти пишеш оригінальні байки.
– Е, ні, Полікарпе. Творчість – штука індивідуальна. У тебе свої теми, ти знаєш досконало про що пишеш, а в мене свої. Якщо Ілля Ільф і Євген Петров працювали разом над «Дванадцятьма стільцями» і «Золотим телям» – то це виняток.
І він так щиро і сердечно засміявся, що його сміх я і сьогодні чую.
Знав він величезну кількість анекдотів. Восени сімдесят третього року я запросив його поїхати разом порибалити. Всю дорогу він розповідав цю оригінальну мудру народну творчість.
– Ти б їх записав, – раджу.
– Полікарпе, записував, та дідько його знає куди подів той рукопис.
Наближалось шістдесятиліття байкаря і журналіста Петра Олексійовича Сліпчука. Журнал «Україна» до цієї ювілейної дати надрукував статтю Анатолія Денисовича «Байкарському роду нема переводу». Оригінальність літературно-критичного мислення байкаря про байкаря ні в яке порівняння не йде з ювілейними статтями, які видрукувані у періодичній пресі і присвячені тому чи іншому ювіляру. Анатолій Денисович знаходить зернятко в житті Петра Сліпчука, з якого виріс відомий український байкар, редактор і журналіст. Як тільки Петро з’явився на світ, «як у нього й появилися перші вчителі – рідна мама й тато. Потім до них приєдналися сусіди, односельці, люди рідного району, області, а за тим і всі люди, з якими йому доводилося зустрічатися, працювати – рідний народ».
В чому ж сила, краса, принадність і невмирущість байок самого Анатолія Косматенка? Найперше в багатобарвній музиці, мелодії, народності співучої, невичерпно-глибинної української материнської мови, яку він досконало виштудіював, переніс у дотепні, оригінальні байки.
«Повість про Горобця, а повніше б так: Героїчна повість або ж Велика байка про славного-преславного СТРИБУНЦЯ ГОРОБЦЯ, його діяння, помисли і почування», якій байкар віддав глибу часу, фантазії, ліричного і сатиричного вміння вимагає окремого докладного розгляду, бо в нашій українській літературі це явище потребує пильної уваги дослідників і уважних читачів.
Видавці не поспішали з виданням творів Анатолія Денисовича. Пережиті голод, війна, нестатки, упереджене ставлення до сатиричного жанру і, найперше, живучої байки далися взнаки.
Байкар занедужав. Дзвонить:
– Полікарпе, я в Жовтневій лікарні. Я тут же навідав його, схудлого, змарнілого, але не падаючого мужнім духом. Він крізь болі так само щиро посміхався, жартував, сподіваючись на швидке одужання, але цього не сталося.
Труна з його тілом була встановлена в передпокої видавництва «Радянська Україна». Біль сердечний мій передати не маю сили. Його поховали на Берківцях. Покладіть і ви на його могилу квіти поваги, він їх заслужив.
Полікарп ШАБАТИН
ЧИСТИМ СЕРЦЕМ
Стаття у газеті «Путь к коммунизму» (Велика Новосілка), 3 жовтня 1991
З невеликої групи студентів української філології Київською університету випуску 1953 року нас, письменників, п’ятеро. Письменниками стали ми великою мірою завдяки йому. Звичайно, не він привернув нас до писання. Писали ми всі, хто потайки, хто відкрито, але він навчив нас серйозного ставлення де літературної праці, буї прикладом у тому, як торувати свою стежку.
Відслуживши вісім років у армії (в сорок першому скінчив строк дійсної служби, а тут – війна), з воєнних доріг приніс у солдатському мішку не хромові чоботи або черевики про запас на навчання, а книжки улюблених поетів. Особливо кохався в Малишку, «заразив» і нас цією любов’ю.
Немов це було вчора, чую його голос в п’ятій кімнаті гуртожитку по вулиці Освіти:
Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я.
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя.
Бачу його в парусинових, пофарбованих чорною ваксою черевиках, синьому лопітливому плащі, який студенти чомусь називали «пейзажі». Часи ще були важкі. Стояла зима 1949 року. Але Косматенко ніколи не біг до трамвая, він тільки дуже швидко перебирав ногами, а голову тримав рівно, високо, мовби холод і сніг й «не про нього». Високе чоло, смагляве («грецьке») обличчя з «не-грецьким» носом, ледь помітна усмішка в кутиках уст. И ніколи не втрачав оптимізму. Як і всі ми. Хліба було малувато, а оптимізму багато. Завзяття, ентузіазму, пісень. Ми тоді садили дерева на Трухановому острові та на Чоколівці. Косматенкові тополі і зараз шумлять на вулиці Освіти. Тополі любив особливо, і народні пісні, а також пісні на слова Малишка. Й «Червоні маки» та «Гуцулку Ксеню», які тоді були заполонили Київ. А ще пісні про степ. Бо сам був із степовиків. Він любив підкреслювати, що Донеччина – це не тільки вугілля, а й море хлібів, це запах полину й дума хлібороба.
Вчився на п’ятірки, але траплялися в його заліковій книжці й четвірки, в круглі відмінники не тягнувся, хоч предмети опановував ґрунтовно. Особливо ті, які стануть у потребі в літературній роботі. Багато часу віддавав серйозному читанню.
Його слова, його думка були серед нас особливо вагомими, і присуд щодо наших перших літературних спроб теж. Казав про ті спроби правду, якою б вона не була. Хочу ще раз підкреслити його надзвичайну чесність, правдивість, якусь особливу цнотливість. Він міг запізнитися на побачення, міг затримати книжку, але там, де стосувалося речей принципових, був непоступливий до затятості. З такими людьми не завжди легко спілкуватися, але й тут він був щасливим винятком. Бо любив дотепне слово, вмів сам незлобливо під’їхати до товариша, не ображався на дотепи інших, спрямовані на нього. Вже на першому курсі почав друкувати байки. Не знаю, чому облюбував саме цей жанр. А може, він йому випав саме через оте його правдолюбство, нетерпимість до обману, нечесності в усіх проявах і виявах.
Не хочу, щоб у читачів цієї передмови склалося враження, що А. Косматенко був з тих «правдолюбів», які самі нав’язали собі «правдолюбство», або з тих, які вишниплюють усякі неполадки, нечистоти й тичуть туди носами суспільство. Звісна річ, ходити й викривати – це не професія. Твори пишуться з внутрішньої потреби. Людина просто не може не писати, а вже що писати – підказує їй серце.
А. Косматенко не тільки викривав хапуг, крадіїв, ледарів, окозамилювачів, пройдисвітів, а й на повний голос славив наші досягнення, народ-трудівник, що - сіє хліб, добуває вугілля, кує сталь. Його улюбленим героєм є не техніцист, що в потоці інформації потопив інтерес до всього живого, не верхогляд, не такий собі «мудрагель», а людина допитлива, розумна, совістлива. Для нього було дуже важливим наповнити людську душу любов’ю, радістю, прагненням добра і миру, озброїти її проти зла. Він на повен голос говорив про людську честь, прагнення віднайти і відстояти Істину, про неперехідні моральні цінності.
Дуже місткою була в А. Косматенко сув’язь з народом, з його глибинним коренем. Специфіка праці радянського письменника взагалі така, що він не може існувати осібно від інтересів свого народу, свого покоління. В Косматенка вона проявлялася і у внутрішньому, і в зовнішньому виявах. Він славить тих, хто не поганьбив ні честь свою, ні честь свого народу, оспівує вірність і чистоту Струмка, святість батьківського порога («Сини, які б не мали там чини, — щоб уклонились батьківській оселі...»).
Водночас байкар прагне захистити отих працьовитих Волів, які тягнуть усе на собі, та ще й часом не мають за це дяки, Зайців і Баранів, котрі засипають канави, поки інші звірі ведуть довгі дебати, Дятлів, що пильнують ліс, а їх ще й звинувачують у тому, буцім вони завдають шкоди деревам.
Байки («Вовк та Вівця», «Вівця і Цап», «Кіт і Киця») особливо захоплено сприймали слухачі на читацьких конференціях та зустрічах, і байкар залюбки читав їх. Читав, здавалося, без особливого артистизму, – він навіть трохи картавив, чого стидався, взагалі він часом ніяковів як хлопчик, – проте читав якось так, що публіка одразу, опинялася в полоні його голосу і його вірша. Саме так читав свої безсмертні твори Остап Вишня, – тихо, спокійно, без усміху, в той час як аудиторія хилилася від реготу.
Остапа Вишню Косматенко любив надзвичайно, що там любив – боготворив, у нього вчився майстерності, такту, вміння, проникати в глибинь народних дум, слухати народ, перейматися його клопотами, будувати за народними зразками свої твори. Косматенкові байки не розраховані на те, щоб лише викликати сміх, він мовби пригальмовує своє перо, аби оті іскринки і смішинки не відвертали читацької уваги від основного. Але весь лад його байки достоту народний.
Він по-справжньому глибоко розумів призначення мистецтва, розумів, що виховати правдивою молоду людину можна тільки правдою, і питання правдивості творів вважав одним із основних у справі впливу на юнацтво.
Це особливо засвідчує його байка «Філоксен та Діонісій», у якій розповідається про сіракузького тирана Діонісія, котрий заслав на каторгу поета Філоксена за те, що той відмовився хвалити бездарні тиранові вірші. Коли по якомусь часові Діонісій наказав покликати Філоксена і знову прочитав свої «твори» та зажадав від Філоксена висловити про них свою думку, той підвівся й вигукнув: «Гей, варто, веди мене в каменоломні знов!»
Він писав і почував спрагу до писання, справжню ненаситність творчої жади, бо був поетом за покликанням. Поезія часом мовби сама лилася з його серця:
Але ж і музика була!
Розкішне раювання:
Жагуча – ніби спалах першого кохання,
П’янка – мов гроз весняних рокотання.
Таємно-трепетна – як виноградна тінь... («Дуб і музика»)
А що вже казати про «Скіфську сережку», сплетену з вінків пісень, у якій автор обстоює безперервність поколінь, неминущість діянь предків, і закликає пильно вдивлятися и вслухатися в свою історію, оспівує красу рідного степу, зоряного неба, красу вірності в коханні. Навіть прозові ремарки в них сповнені поезії: «Степ. Сутинна балка... На блідому крайнебі – самотня тремтлива Зірка... Тоскно...»
Мені здається, Косматенку потрібно було більше шукати і виявляти себе в ліриці, про що я не одноразово казав йому, а він усміхнено відмовчувався. Не знаю, може, й це йшло від надмірної скромності, адже вже заявив себе байкарем, боявся, щоб не звинуватили в «багатостаночництві». Адже, як я вже зауважив, у багатьох питаннях він був наївним і чистим, як дитина. Любив слухати про все, та найпаче про нове: про космос, відкриття на терені фізики, астронавтики, а сам ніс у собі свій окремішній світ. Особливо цікаво було слухати його оповіді про Шевченка, життя і творчість якого він знав вичерпно, всі перипетії біографії геніального поета, всю атмосферу тогочасного життя, з такими деталями, про які не підозрювали й не підозрюють чимало шевченкознавців. Його перу належить цикл поезій про Шевченка.
Я переконаний, і це стверджують всі нинішні сатирики та гумористи, що ім’я Косматенка має стати в першому ряду українських радянських байкарів, що критика ще й досі не склала належної оцінки його творчому доробку. Адже це засвідчує і його основний твір – «Повість про славного-преславного Стрибунця Горобця».
Для мене час нашого знайомства, нашої обопільної приязні, особливо лишився в пам’яті ще одним днем. Цвіли сади. Біло-біло. Столи стояли під вишнями, і пелюстки обсипали нас. На київській околиці, в садибі батьків одного з наших однокурсників, ми зустрічали Першотравень, який збігся для Анатолія Косматенка з публікацією його першої великої добірки поезій... Пора цвітіння, пора надій. Ми підняли чарки за Анатолієве здоров’я, творче довголіття, бажали йому успіхів у житті та творчості. Бажали щиро. Не все з тих побажань справдилося, як взагалі не все справджується в людському житті. Той сад давно одквітував своє, і навіть дим з нього розвіявся по вітру. Проте ніщо добре не минає безслідно. З зерен, з пагінців того саду ростуть нові сади. Так само залишилися з нами живі квіти поезії Анатолія Косматенка і живі спомини про нього – чесну, правдиву людину, талановитого Поета і Громадянина.
Юрій МУШКЕТИК
ПЕРЕД ХАТОЮ БАЙКАРЯ
Пам’яті Анатолія Косматенка
Де вкраїнство з грецтвом співжило.
Й українцю грек не докоря:
Чий брат – лірик, хто – брат байкаря.
Там стоїть оселя з саману –
Хата з тих, яких не омину,
Де, мов слів античних, син зберіг
Камінь-жорен – свій через поріг.
Од яких зусиль, яких напруг
Репнув і розпавсь камінний круг?
Половинки впали до дверей,
Тих, що для людей і для курей.
В хаті тій підводився з колін
Наш поет, усміхнений елін,
А з двох кругів камінь-пісковик
Душу пік й волік у скіфський вік.
Тяжко вергать жорна, трудно жить,
Та поет міг вабити, смішить
Й на землі прапрадідів умів
Оживить скіф’янку й скласти міф!
Як дві бомби чи як груші дві
Півпудові гирі на траві…
Хто їх зрушить, хто їх підніма?
Жаль, нема Господаря, нема…
Дві важкенькі гирі на траві…
Хто ж їх здійме вгору? Я чи ви?
Синювато-сизі, не в іржі,
Ждуть, що візьме Він, – не ми, чужі.
Взяв за ручку і по тілі жар:
«Це ж і той» і той важкенний жанр.
І сатира-гиря, й думний вірш –
Суддям не до шмиги – «кинь, облиш!»…
Сивий смуток на віконнім склі
І сестри Раїси Чердаклі.
Гирі й на стерні – «гел, гел!» гусей…
Буде тут Косматенків музей!
Василь Юхимович,
лауреат премії Остапа Вишні
АНАТОЛІЙ КОСМАТЕНКО
Фрагмент роману «Це я, званий ЧЕМЕРИСОМ»
— Обдумую байку про твою Полтаву, — він так і сказав: «...про твою Полтаву», хоч я тоді жив у Дніпропетровську. — Не дивуйся, що байку. Коли б я був поетом-ліриком, то неодмінно написав би пісню про Полтаву — вона заслуговує найкращої пісні. Але я байкар, тож про цей славний край напишу байку. Ще не знаю, яка вона вийде, але в ній неодмінно має бути слово «Полтава». Це ж таке мелодійне слово, пісенне, ласкаво-лагідне. Це, власне, символ України. Якщо Володимир Сосюра прямо закликав: «Любіть Україну», то це я хочу сказати іншими словами в іншому жанрі...
Через рік чи два придбавши нову збірку Анатолія Косматенка, видану в бібліотечці «Перця», «У лісі й поза лісом» (1972), я з приємністю прочитав там байку «Полтавські галушки» і подумав, що байкар таки виконав свою обіцянку, байку про мій рідний край написав і написав гарний твір, ліричний, мелодійний, не байку, а — пісню, що починається такими натхненними — не побоюся цього слова — рядками:
Полтава! —
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! —
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна.
Полтава, Полтава...
Чи ж то дивина,
Що, їдучи знов по розлуці до неї,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
Хвалив свої парки і світлі алеї,
Замріяну Ворсклу між верб та отав,
А надто — окрасу Полтави всієї:
Дівчат чорнобрових, справжнісіньких пав!
Полтава, Полтава...
Валентин Чемерис
ЦВІТ ДУШІ І СЕРЦЯ
Анатолію Косматенку — 80
Над мальовничими берегами річки Мокрі Яли широко розкинулось велике красиве село Времівка. Тут 3 жовтня 1921 р. у селянській родині народився Анатолій Денисович Косматенко – майбутній байкар, класик української сатири та гумору.
Ріс серед щирих працелюбних людей. Закінчивши десятирічку у Великій Новосілці, відслуживши ВІСІМ років у армії, пізнавши гіркоту війни з фашистами, і радість перемоги, став студентом Київського університету.
Видатний прозаїк України Юрій Мушкетик згадує: «З випуску 1953 р. нас, письменників, п’ятеро. Письменниками ми стали великою мірою завдяки йому. Писали ми всі, хто потайки, хто відкрито, але він навчив нас серйозного ставлення до літературної праці».
Працюючи в журналі «Дніпро», «Перець», син колгоспників і дитя природи сягнув омріяного ідеалу – став поетом, байкарем, мірилом правди і доброчесності, глибоко знав та шанував джерела народних звичаїв та традицій рідного краю. Для Косматенка Донеччина – святиня…
Мій батько, сповнений надій,
Рукою удалеч показав.
“Люби цю землю, сину мій,
Люби завжди. Завжди!” - сказав.
Прийшов у літературу тихо, негаласливо. Не був пестунчиком в редакціях, не звик, щоб до нього ставились по-особливому. Його відзначала навстіжна відкритість, порядність, безкорисливість. Це не тільки від природи батьків, це ще й результат самовиховання. Мені пощастило двічі спілкуватися з поетом – у Великій Новосілці і в Києві. Вразили його глибокі знання, словом умів живописати. Тоді, у 60-ті роки, страшно було говорити про нашу дійсність правду. Але я зрозумів, що поет не збирається дворушничати, а скаже правду. Правду через алегоричність байки.
Згадаймо великого Шекспіра: життя – театр, а люди в нім актори. І від того, як кожен читач виконує свою роль у житті, таким воно буде для всіх нас та наших нащадків.
Закохавшись у жанр сатири й гумору, поет створив за життя своє коротке більше 200 байок, поем, пісень. Більше, ніж інші байкарі України, доказав словом, що наша мова – найдорожчий скарб людини. Словом непідкупним, чистим, викривав окозамилювачів, крадіїв, хапуг, верхоглядів, кирпогнучко- шиєнків… особливу увагу поет приділяв сім’ї, про це я говорив в нашій газеті на початку квітня 2001 р. З непідкупністю дзеркала відображаються людські стосунки в байках «Ванько», «Яйце», «Заяча сповідь», «Дунька», «Свиня-горлохватка», «Кіт і Киця», «Чорнобривець»...
Пам’яті своїх батьків, які теж любили «Енеїду» І. Котляревського, поет присвятив повість про Горобця Стрибунця. Над нею він працював понад двадцять років свого творчого шляху.
Найталановитіша жінка поетеса нашого часу Ліна Костенко, коли їй заборонили друкуватись, бо не прославляла компартію, написала в 60-ті роки знаменитий роман у віршах “Маруся Чурай”. Косматенко А. Д. лише свої віршовану повість. Головний герой – не Сокіл, Кібець, Соловейко, Яструб, Ластівка чи Сорока, а сіренький птах Горобчик. Це простолюдин, вічний трудівник, чесний і правдивий, дотепний і верткий, здатний перетерпіти холод і голод, всі життєві негаразди.
Навмисне поет розділив твір не на розділи, а на 10 пісень. І в кожній з них – всі птахи заземлені, бо це люди. Такі, якими вони є в житті. Мати Горобчика «рада б небо прихилити, рада б зорями укрити, тільки б ріс як слід синок». Голопузе гороб’ятко сказало: «Татку, нагодуй мене й зодінь». Росте Горобчик серед квітів «сніжно-білих, жовтуватих, синіх, синюватих, і червоних, і крапчастих, наче в небі зірочок».
У Горобця турбот повний рот: роздобути, розложити, накормити, научити. Де, скажіть, тут до пісень? Та час для пісні знайшовся. Треба день народження Гриця святкувати. Зібралося все птаство. Чапля жабу принесла, куди його горобеняті? Сама проковтнула. Соловей приніс квіточку барвінку. Сорока-білобока перебрала всіх гостей. На свято прилетіла повногруда, пишнотіла Зозуля - не замужня й не дівуля... коли головний гість Крук виголосив нудну трьохгодинну промову й заснув, лиш тоді «ожили всі, пожвавіли, крилами залопотіли: за Стрибченка, за Стрибчиху, за преславного Грицька!»
Поліз у пиво Перепел, Тетерук жаліється на гіпертонію – перевтома від науки. Чується жалібний крик Перепелиці: «Спать ходімо! Спать ходімо! Він же, впертий, наодріз: пить ходімо, пить ходімо!» Коли дійшла справа до танців, Горобець каже: «Я хвалитись не люблю, але вжарю, то ужарю – землю наскрізь провалю».
Лише декількома прикладами можна довести, яка це пісенна, гумористична правда повісті. Це ґрунтовно окреслена група наших насущних проблем. І слово поста в піснях – щире, задушевне, це цвіт його душі, це війок ліричних та драматичних епізодів: «Ой ви, чари, ой ви, ночі. Ночі в рідній стороні, – оксамитово-співочі, чебрецево-запашні... Як же жаль отих, що пари в юні роки не знайшли..., не палали та, не мліли – тож свій вік і прожили... а отих, що тільки й знали, що пили?»
Хіба ж оці рядки не свідчення того, що поет з нами, серед нас, сьогоденний, заклопотаний? Повість поет закінчив у 1975 р. перед смертю: «слід самим нам піклуватись, як нам жити і під ким. А не в кігті віддаватись беззаконникам лихим».
В епілозі сказано: «А з тобою, друже Грицю, нам прощатись час – пора. Он зіходить вже зірниця, місяць в полі догора, тоне синь понад садами. І давно вже над Ялами кличе в путь Крута гора».
Життєвий путь поета теж несподівано скінчився 6 квітня 1975 р., похований в Києві: Анатолій Денисович чесно пройшов за поетичним плугом відведений долею шлях, віддавши нам сповна цвіт душі і серця СВОГО.
Славетний земляк залишив нам більше 10 книжок, а в них навдивовижу рясне і квітуче українське слово. Окремі твори поета перекладено на англійську, польську, болгарську білоруську, чуваську мови.
Своєю творчістю А. Д. Косматенко сказав нам, і цього не треба забувати ніколи й нікому: «як люди сміються – красиві, як люди у горі – сиві, у всіх злидарів – сльоза солона, всіх – і в чорних, і в білих – кров червона».
Григорій РІПКА, смт. Велика Новосілка
